Поїзд прибув вчасно, і дівчина зайняла місце у своєму купе. Під ритмічний стукіт коліс вона вдивлялася у вікно, спостерігаючи за тим, як змінюються пейзажі: ліси, станції, ріки.
Вранці двері купе відчинилися, і зайшов чоловік у костюмі, випрасуваному до ідеальності, з привітною усмішкою. Він привітався, сів навпроти і теж почав дивитися у вікно. Довго вони мовчали, аж поки заглянула провідниця й запропонувала чай.
— Щось ви така сумна, — несподівано звернувся до Ані чоловік. Він щойно розклав свої речі і тепер з цікавістю дивився на неї.
— Ні, все нормально. Я просто їду додому, до мами, — тихо відповіла Аня і відвернулася до вікна. На очах забриніли сльози.
Олексій, так його звали, простягнув їй хустинку й присів поруч. На мить їхні погляди зустрілися, і чоловік побачив напрочуд красиві блакитні очі. Аня несвідомо поклала голову йому на плече. Вона потребувала підтримки.
Згодом Аня почала розповідати свою історію. Вона поверталася додому після розриву зі своїм чоловіком, який зрадив її з найкращою подругою. Після десяти років шлюбу, який вона вважала щасливим, все зруйнувалося. Максим був проти дітей, а тепер це здавалося їй лише прикриттям. Вона застала його з подругою, коли несподівано повернулася з відрядження на день раніше.
Швидко зібравши речі, Аня купила квиток на найближчий поїзд до рідного міста, де жила її мама і старенька бабуся.
Увечері Олексій запросив її до вагон-ресторану. Аня дістала зі своєї сумочки старовинну каблучку з бірюзою, подаровану мамою на весілля. Вона рідко її одягала, але цього разу захотіла додати собі впевненості.
Вечеря тривала довго, розмова була легкою, без жодних зобов’язань. Олексій зауважив каблучку на її пальці й довго її розглядав. На внутрішній стороні було вигравірувано слово «Щастя».
До купе вони повернулися вже пізно вночі. Випите вино та тепле спілкування зробили свою справу — ніч пролетіла непомітно.
Коли Аня прокинулася, Олексія вже не було. На столику лежала записка з номером телефону: «Якщо захочеш мене почути — подзвони». Аня усміхнулася. Серйозні стосунки наразі не входили в її плани, але записку вона все ж поклала до сумочки.
Увечері Аня вже була вдома. Двері відчинила мама.
— Аню, чому ти не попередила, що приїдеш? Я б зустріла тебе, — з докором сказала вона.
Трохи згодом вони сіли за стіл, і мама почала розпитувати про її життя та Максима. Аня сказала, що повернулася назавжди, адже Максим — це минуле.
— Я почну нове життя. Адже мені лише 32 роки, у мене все ще попереду, — впевнено заявила вона.
Мама допомогла знайти хорошу роботу, і поступово життя стало налагоджуватися. Але якось вранці Аню раптом почало нудити.
recommended by
— У тебе все добре? — стурбовано запитала мама.
— Напевно, з’їла щось не те, — відмахнулася Аня.
Проте ситуація повторилася вдень і ввечері. Наступного дня вона вирушила до лікаря.
— Ви вагітні. Вітаю! — з посмішкою повідомив лікар.
— Так… я народжуватиму, — рішуче сказала Аня.
Ввечері вона розповіла мамі. Та одразу взяла телефон, щоб подзвонити Максиму.
— Мамо, не треба, — забрала телефон Аня. — Дитина не від Максима. Йому не потрібні ні я, ні мої діти.
І вона розповіла матері всю історію.
— А хто ж тоді батько? — здивовано запитала мама.
— Олексій… І давай більше не повертатися до цієї теми.
Настала тиша. Аня остаточно прийняла рішення. Вона сама виховає свою дитину. Чоловіки їй більше не потрібні.
Вагітність проходила складно. Жінка часто перебувала в лікарні, постійно була під наглядом лікарів. Пологи почалися вчасно, і після довгих та виснажливих переймів на світ з’явилася здорова та чудова дівчинка — Мія.
Життя поступово поверталося у звичне русло. Маля росло, тішачи бабусю й маму. Аня раділа кожному новому дню, жила заради своєї доньки. Часом, дивлячись на Мію, вона ловила себе на думці, що дівчинка все більше нагадує їй Олексія — того випадкового супутника, який подарував їй радість материнства та зробив найщасливішою жінкою.
Проте доля мала свої плани. Аня захворіла, і після пологів хвороба почала швидко прогресувати. Прогнози лікарів були невтішними: пів року, рік…
Мія на той час закінчила школу й стала дорослою. Аня так і не наважилася розповісти доньці про її батька, вважаючи, що Мія може її неправильно зрозуміти. Лише в останній момент, передаючи доньці родинне кільце, вона сказала:
— Візьми, доню, це колечко. Воно колись принесло мені щастя. І нехай тобі теж принесе…
Минуло кілька років. Після закінчення університету бабуся подарувала внучці путівку до моря. Напередодні поїздки обидві дуже хвилювалися. Мія намагалася заспокоїти бабусю:
— Не хвилюйся, я їду лише на тиждень. Час мине дуже швидко…
Квиток на поїзд вона поклала в сумочку, перевірила документи та одягла на палець мамине кільце.
Поїзд прибув вчасно. Дівчина зайняла своє місце у купе й під стукіт коліс почала дивитися у вікно на пролітаючі ліси, станції, річки.
Вранці двері купе відчинилися, і зайшов чоловік у бездоганному костюмі, з привітною посмішкою на обличчі. Він привітався, сів на своє місце та теж почав дивитися у вікно. Довго їхали мовчки, аж поки провідниця не запропонувала чаю.
Вона поставила на столик два склянки й побажала приємного чаювання.
Мія дістала з сумочки печиво та цукерки, чоловік — шоколад, і вони сіли пити чай.
Раптом чоловік завмер. Шоколад випав у нього з рук.
— Що з вами? — занепокоєно запитала Мія.
— Це кільце на вашій руці? Звідки воно у вас? — запитав чоловік, пильно дивлячись на Мію.
— Подарунок мами, — відповіла дівчина і почала розповідати, як вона з’явилася на світ, як одного разу запитала у мами про батька, але так і не отримала відповіді, як мама хворіла…
Олексій сидів навпроти, не відриваючи погляду від її очей, і в пам’яті виринув образ Ані — тієї прекрасної попутниці, яку він згадував усе життя.
Він так і не дочекався дзвінка від неї, хоча номер Ані не записав. Кожного дня, кожної хвилини чоловік сподівався, що доля знову їх зведе. Але цього не сталося. Жодного дня не минуло, щоб він не думав про неї.
— На ньому є гравіювання? «Щастя»? — запитав він.
— Звідки ви знаєте? Ви знали мою маму? — здивувалася Мія.
Олексій розповів їй усе. Його очі наповнилися теплом і тривогою, коли він зрозумів, що перед ним — його донька. Він не зустрів і не покохав нікого іншого, бо образ Ані завжди залишався в його серці. Усі ці роки він мріяв, що колись їхні шляхи перетнуться знову. Але чудеса, здається, трапляються лише раз…
Мія обійняла свого батька, і він міцно притиснув її до себе. Так вони сиділи довго, мовчки, насолоджуючись несподіваною зустріччю. Прощаючись, домовилися, що вона обов’язково подзвонить йому, коли повертатиметься додому.
Коли Мія поверталася, Олексій уже чекав її біля вагона. Побачивши доньку здалеку, він побіг їй назустріч.
— Я дуже боявся, що знову тебе втрачу, — сказав він, обіймаючи її.
— Ні, тату. Тепер ми завжди будемо разом, — відповіла Мія з усмішкою.
Вона подивилася на своє кільце й тихо додала:
— Щастя є. Воно завжди було поруч із нами.
Олексій обійняв доньку ще міцніше. Вони сіли в вагон і вирушили до бабусі, яка ще нічого не знала про цю несподівану історію, що змінить їхнє життя назавжди.
