Так склалося, що з дитинства мене завжди порівнювали з моєю двоюрідною сестрою. Вона була прикладом для наслідування, а я — тим, хто мав її наслідувати.
Це порівняння настільки втомило мене, що я вже не могла бачити чи чути про Ольгу.
— Оля — розумниця, — хвалився бабуся. — Щороку додому грамоти приносить. Відмінниця, посидюща, старанна. Не те що ти! Четвірку з алгебри досі не виправила, а в навчанні — й говорити нема про що.
— Оля у всьому по дому вправна, — додавала мама. — Нещодавно тітка Ганна мене пирогом пригощала — Оля сама напекла. А ти посуд за собою не помиєш без нагадувань.
— Оля подала документи на економічний, — казав батько. — Це перспективна професія, гроші хороші зароблятиме. А ти? Журналісткою будеш? Мемуари писатимеш?
Час минав, ми з Ольгою закінчили інститути. Мене запросили працювати в газету, а сестра зі своєю економічною освітою стала менеджером в офісі.
— У Олі робота як у людини, — заздрила мама. — Папірці перекладає. А ти бігаєш по країні за копійки.
Щоб більше не чути про Ольгу, я взяла кредит і у 23 роки купила собі квартиру. Згодом, попри виплати по кредиту, я придбала машину — нехай і стару. Тепер я стала повністю незалежною.
Відрядження за кордон, підробітки у видавництвах — усе це стало частиною мого життя. А вдома мене чекали новини про сестру.
Олі допомогли батьки: купили однокімнатну квартиру, а бабуся подарувала двокімнатну. У 25 років сестра вийшла заміж, незабаром її фірма збанкрутувала, але вона не стала шукати іншу роботу, адже вже чекала дитину.
— Все правильно робить, — казали родичі. — У 26 років пора бути матір’ю, а ти залишишся одна.
Оля народила другу дитину, а бабуся залишила їй свою квартиру, переселившись в однокімнатну. Коли сестра чекала на третю дитину, її чоловік пішов із сім’ї.
На той час я виплатила кредит, змінила дві машини, і саме збиралася продати чергову. Про це дізналася моя родина.
Першою зателефонувала бабуся:
— Віддай машину Олі, їй вона потрібніше.
— Чому я маю це робити? — відповіла я. — Це не подарунок, це машина, і я планую купити нову.
Бабуся образилася:
— Сестрі важко, їй потрібна допомога.
Потім подзвонила сама Оля:
— Віддай машину. Я розрахуюся, коли вийду на роботу. Ти ж одна, а моїм дітям потрібен транспорт.
Я відмовила. Пояснила, що сама досягла всього в житті без допомоги і не збираюся забезпечувати племінників.
Після цього навіть мама стала на мій бік:
— Ми теж допомагали, коли Олі купували квартиру, а боргів досі не повернули.
Зрештою зателефонувала і тітка:
— Як тобі не соромно відмовляти багатодітній матері? У тебе все одно дітей не буде!
Я поклала слухавку і більше не відповідаю на дзвінки, крім тих, що від батьків.
Я нікого не змушувала робити вибір за мене. Моє рішення — кар’єра. Її — сім’я. І я нічого їй не винна.
фото ілюстроване
