Я працюю в Італії заробітчанкою. На початку цього року донька зателефонувала й повідомила, що планує виходити заміж. Я, звісно, дуже зраділа. Лесі вже 27 років, і я давно молила Бога про те, щоб вона знайшла свою щасливу долю. Власне, я й працюю тут здебільшого заради неї.
На заробітках я вже тринадцять років. Доньку, ще підлітком, довелося залишити на свою маму, бо ми жили дуже бідно, і сили терпіти таке життя вже закінчувалися. Останньою краплею стало сусідське весілля, куди нас запросили. Там я випадково підслухала, як Віра, відома пліткарка нашого села, насміхалася з мого вбрання.
Так, моя сукня була не новою, але ж хіба це головне? Я завжди вважала, що важливіше прийти, виявити повагу до людей і розділити з ними радість. Одяг — це для тих, у кого є зайві гроші. Ми ж із чоловіком ледве зводили кінці з кінцями: я працювала, а чоловіка щойно звільнили через його любов до оковитої.
Віра зібрала кількох таких же пліткарок і почала обговорювати спершу моє старе вбрання, потім — чоловіка, а далі дісталася й до нашої хати. Вона заявила, що наш дім — найгірший на вулиці, і що ми обоє господарі нікудишні.
З того весілля я повернулася іншою людиною. Вирішила, що настав час змін. Зранку сказала чоловікові, що хочу розлучення, а потім зателефонувала подрузі в Італію з проханням знайти мені роботу.
Через два місяці я вже була в Римі. Спершу було дуже важко, але згодом звикла. Мама допомагала мені й виховувати доньку, і ремонтувати хату. Чомусь ті принизливі слова Віри глибоко засіли в моїй пам’яті. Тепер же наш будинок — найкращий не лише на вулиці, а й у всьому селі. Усі зароблені гроші я надсилала додому, а мама займалася будівництвом і ремонтами.
Коли донька подорослішала, вона взяла керування справами на себе. Ми впоралися всі разом, але я продовжувала мріяти, що колись Леся вийде заміж за гідного чоловіка, і до хати прийде зять.
Новина про весілля доньки мене дуже потішила. Але коли я запитала, хто буде її чоловіком, то була вражена: Леся повідомила, що сватається до неї син Віри, тієї самої, яка свого часу так негарно висловлювалася про нас.
Ця новина мене неприємно вразила, але що я могла зробити? Я пообіцяла приїхати додому на Петра й провести сватання. Сама ж подумала: можливо, Віра — не найкраща людина, але її син може бути зовсім іншим. Зрештою, діти не повинні відповідати за батьків.
Коли ми зустрілися, стало зрозуміло, що Віра не змінилася. Вона лишилася такою ж. За святковим столом ми почали обговорювати весільні витрати, але Віра знову здивувала мене: вона заявила, що оскільки я заробляю в Італії, то всі витрати повинна взяти на себе. Її ж “внесок” — це її єдиний син. І якби не він, Леся досі залишалася б у дівках.
Віра сказала це нібито жартома, усі засміялися, а мені на душі стало неприємно. Виходить, усі ці роки я працювала без відпочинку, щоб забезпечити синові Віри весілля, дім і навіть машину, адже Віра натякнула, що такий подарунок був би дуже доречним.
Зараз ми активно готуємося до весілля. Ні Віра, ні майбутній зять нічого не допомагають — усі витрати лягли на мене. Весілля буде в листопаді, після Михайла. Донька щаслива, а я не можу поділяти її радості. Я не бачу перспектив із таким чоловіком, але Леся закохана й не хоче помічати очевидного.
фото ілюстроване
