Я ніколи не могла уявити, що настане час, коли я не захочу спілкуватися зі своєю єдиною донькою. Я й подумати не могла, що таке станеться в моїх роках.
Мені вже 67, і я живу в селі. П’ять років тому не стало мого чоловіка, тож у хаті я залишилася сама. Але я й досі тримаю господарство: корову, гусей, курей і великий город. Я завжди була звикла до важкої сільської праці, і тепер, коли живу одна, єдине, що мене тримає на силі, – це турботи про моє господарство.
Щодня я працюю зранку до вечора, а щонеділі їжджу на базар. Це дає змогу побути серед людей, не залишатися самотньою і уникати сумних думок. Найбільше мене тішило, що я можу допомагати своїй доньці. Вона з чоловіком і двома дітками тулиться в однокімнатній квартирі, відкладає гроші на більшу, і я теж тихенько збирала їм гроші, хоча поки не розповідала про це.
Цього року донька подарувала мені путівку до санаторію на два тижні. Я їхати не хотіла, але вона наполягла, запевнивши, що з чоловіком візьмуть відпустку й доглядатимуть за всім господарством, поки мене не буде.
У санаторії було добре, давно так не відпочивала. Але коли я повернулася додому, мене охопив великий смуток.
У хліві було порожньо, всі клітки спорожніли. А моєї Калини, моєї улюбленої корівоньки, теж не було на місці.
Виявилося, що поки я була в санаторії, донька з зятем усе продали. Вони провели в хату воду, зробили туалет і пояснювали, що це для мого ж добра. Мовляв, мені важко тримати господарство, молоко продаю за копійки, а зерно зараз дуже дороге. Вони хотіли, щоб я більше відпочивала й менше працювала.
Але я й досі не можу розмовляти з донькою. Не можу їй пробачити, що вона забрала в мене Калину.
фото ілюстроване
