Минулого разу коли я була в гостях у Світлани, ми пили каву, яку я принесла, і вона навіть не мала цукру до чаю. А коли відчинила холодильник, він був зовсім пустий. Їй стало трохи ніяково від того, що я все побачила, та для мене це стало сигналом, що треба діяти.
Світлана – моя однокласниця, з якою ми дуже близько дружили в школі. Два роки тому вона пережила важкий розрив з чоловіком, і відтоді її життя стало зовсім іншим. Вона, як завжди, не любить про це говорити, тому іноді важко зрозуміти, як їй вдається справлятися. Але я бачу як їй важко, тому і стаюся допомогти чим можу.
Я бачу, як їй важко робити все самій, виховуючи дитину і працюючи на двох роботах. І щоразу, коли можу, намагаюся якось допомогти: то продуктовий набір принесу, то якесь старе взуття, яке можливо ще підійде її синові, то кілька гривень на різні потреби.
Цього разу я вирішила приїхати до Світлани в п’ятницю, коли отримала зарплату. Вона не чекає допомоги, не просить, але я знаю, що зараз їй важко. Купила молока, сиру, кілька пачок каш і олії – усе, щоб хоч якось полегшити їй життя.
Вдома завжди все порожньо, холодильник майже пустий, на свою мізерну зарплату Світлана може собі дозволити хіба що найнеобхідніше. Чоловік теж платить найменші аліменти які тільки можна, і додатково зовсім не допомагає. Одним словом, ситуація у подруги дуже плачевна.
Пішла я до Світлани в гості, вона як завжди радо мене зустріла, і дуже відмовлялася від усього, що я їй принесла.
– Ти знаєш, я не скаржуся. Можна ж і без розкоші, аби головне було здоров’я, – Світлана посміхнулася, але я помітила, як її очі потьмяніли. Вона так сильно старається виглядати задоволеною, щоб не турбувати нікого своїми проблемами.
Ми сіли, пили чай, а розмова невимушено перейшла на родинні теми. Світлана почала розповідати про свого брата, Андрія, який як виявилося є далеко не бідною людиною. Її рідний брат Андрій – успішний бізнесмен, у нього є власний великий будинок, дві машини, дача і чималий бізнес. Всі гроші, які він заробляє, йдуть на його родину, а його сестра не отримує від нього жодної допомоги.
– Знаєш, я йому не телефонувала вже давно, – сказала Світлана, дивлячись в чашку. – Він завжди на відпочинку, подорожує з родиною. А я? Я ось тут сама, з дитиною, з орендою. І в нього є все, що він хоче, а я… йому навіть не цікаво, як я живу.
Я була злегка ошелешена. Андрій мав можливість допомогти, але зовсім не робив цього. І це все було для мене надзвичайно незрозуміло.
– Ти йому ж не казала, що тобі важко? – запитала я.
– Казала, – відповіла Світлана. – Але він завжди відповідає: «У тебе своя життя, і я не можу вирішувати твої проблеми». Мама також каже, що він мені нічого не винен.
– Але він твій брат! – не втрималася я. – Як можна не допомогти родині? У нього є все, і він легко міг би допомогти тобі!
– Та ні, я не хочу у нього нічого просити, – заперечила Світлана. – У нього своє життя, своя сім’я, свої проблеми.
Я не погоджувалася з її словами, мені було її щиро шкода. Я давно знаю Світлану, вона не лінива, просто зараз так склалися обставини. Як можна не допомогти рідній сестрі, яка так важко працює, щоби забезпечити своєму сину хоч якісь умови для життя?
Ми сиділи мовчки, і я намагалася знайти якесь пояснення цьому. Але чим більше я думала, тим більше відчувала, що це не можна виправдати.
Я ще раз подивилася на Світлану, яка була в розгубленості. Мені вже треба було йти додому, я піднялася і обняла її.
– Якщо хочеш, я буду допомагати. І тобі не потрібно соромитися, адже завтра мені може бути потрібна твоя допомога. Ти ж не одна, – сказала я.
Світлана подивилася на мене і ледь не розплакалася. В її очах була вдячність, але вона все одно залишалася сильною жінкою, яка не хоче просити про допомогу.
– Дякую тобі, – сказала вона, і в її голосі прозвучала така теплота, що я зрозуміла: іноді слова підтримки значать більше, ніж матеріальна допомога.
Ми попрощалися, і я пішла додому, обіцяючи собі, що не залишу подругу. Тому що рідні завжди мають підтримувати один одного, а якщо цього не робить родина, то це неправильно.
