Ця історія була знайдена на теренах безкрайного інтернету, але вона не стара, але вона про вічне, про те, що робить нас людьми, українцями, про те, чому Україна має перемагати.

Ірпінь, Київська область.

Я просто йшла через площу в раду.

А тут ось цей хлопчик.

Він сам: поруч ні душі, зупиняється перед кожним портретом, розгортає прапор, затримується…і переходить до наступного.

Я не знаю хто він, що відчуває чи думає…

Я не знаю, які у нього цілі чи у чому задум…

Я просто втираю сльози…

Вічна пам’ять нашим Героям.

Similar Posts

Чоловік пішов на корпоратив. Пізно ввечері мені зателефонувала свекруха й повідомила, що її син приїхав до неї ночувати, привізши із собою якусь жінку. Андрій заявив, що хоче розлучитися, і зачинився з цією незнайомкою в кімнаті. Я була приголомшена, адже між нами, здавалося, все було добре. Ще тоді я навіть не підозрювала про хитрий задум свекрухи. Зібравши свої речі, вночі вирушила до неї додому. Сіла на сходах біля дверей її квартири й залишилася там чекати на чоловіка.

Олена щойно замісила тісто на вареники, як на столі задзвенів її телефон. Номер був незнайомий. Олена витерла руки і взяла слухавку. – Так, я слухаю, це хто? – запитала вона в телефон і застигла від несподіванки. На тому кінці хтось тихо плакав… – Алло, алло, та говоріть вже! – не витримала Олена. – Хто це? Що у вас сталося?! – Олено, Оленочко… – почувся у слухавці жіночий голос. Олена аж присіла від несподіванки. – Цього не може бути, – тільки й подумала вона