Мене звуть Олексій, і майже все своє життя я відчував, ніби чогось не вистачає. У нашій родині завжди існувала якась таємниця, про яку ніхто не хотів говорити. Моя мама уникала запитань, коли я питав про своє дитинство, а тато просто казав:
— “Деякі речі краще залишити в минулому”.
Проте одна фраза, сказана мамою, залишилася зі мною назавжди:
— “Ти не єдина дитина в нашій родині”.
Ці слова стали початком довгих років сумнівів і пошуків.
Я дізнався про брата випадково, коли мені було 16 років. Одного разу я допомагав мамі прибирати на горищі й знайшов стару коробку. Усередині були пожовклі фотографії, листи та свідоцтво про народження з ім’ям, яке я не впізнав. У графі “дата народження” було зазначено, що ця дитина народилася на п’ять років раніше за мене.
Я не міг зрозуміти, чому батьки приховували це від мене. Коли я спробував поговорити про це з мамою, вона заплакала й сказала:
— “Я не готова про це говорити”.
Тато лише мовчки хитнув головою й пішов з кімнати.
Минуло кілька років, і я вирішив дізнатися правду самостійно. Я знову повернувся до тієї коробки, щоб уважно переглянути всі документи. У листах, написаних мамою, я знайшов згадку про те, що мого брата віддали до дитячого будинку, коли він був зовсім маленьким.
Це стало для мене шоком. Чому вони зробили це? Чому ніколи не розповіли мені про це?
Я почав шукати його. Я звертався до архівів, писав у дитячі будинки, розміщував оголошення в соцмережах, на форумах і навіть у газетах. Моя мета була чіткою — знайти брата, якого я ніколи не знав, але якого відчував частиною себе.
Через кілька місяців пошуків я отримав відповідь від одного з дитячих будинків. Вони підтвердили, що хлопчик із таким ім’ям справді перебував у них, але його всиновили інша родина, коли йому було шість років. Їхні контакти не збереглися через давність справи.
Ця новина стала одночасно й полегшенням, і розчаруванням. Я знав, що він живий і, можливо, у нього була щаслива сім’я, але водночас це означало, що знайти його буде ще важче.
Я не зупинявся. Я створив сторінку в соцмережах, розповівши свою історію й прикріпивши фотографію брата з дитинства. Люди почали ділитися нею, і через кілька тижнів я отримав повідомлення від чоловіка на ім’я Дмитро. Він писав:
— “Це може звучати дивно, але мені здається, що ми можемо бути родичами”.
Моє серце завмерло. Він надіслав фотографію, і я впізнав риси обличчя, які здавалися такими знайомими. Ми домовилися про зустріч, але доля зіграла злий жарт. За кілька днів до нашої зустрічі я отримав дзвінок від його дружини. Вона плакала:
— “Дмитро потрапив у аварію. Він помер”.
Я не зміг стримати сліз. Я шукав його стільки років, і щойно я був так близько, щоб обійняти його, його знову забрала доля.
На похоронах я стояв осторонь, дивлячись на людину, яка могла бути частиною мого життя, але я не встиг цього зробити. Його дружина дала мені його старі речі, і серед них був маленький альбом із фотографіями. В одній із них був Дмитро, який тримав у руках ту саму коробку, що я знайшов на горищі.
Це був гіркий урок. Життя коротке, і часом воно залишає нас із питаннями, на які ми так і не отримуємо відповіді. Я зберігаю ці фотографії й нагадую собі, що хоча я не зміг бути частиною його життя, він завжди буде частиною мого.
