Коли наші діти були ще маленькими, ми з чоловіком вирішили переїхати до столиці, аби забезпечити їм краще майбутнє. Самі ми не мали безтурботного дитинства, тому обіцяли, що нашим дітям буде краще. Ми продали будиночок у селі, щоб придбати квартиру в Києві, але довелося брати кредит. Життя в столиці потребує великих витрат: я працюю вихователькою в дитсадку, отримуючи скромну зарплату, чоловік заробляє більше, але гроші йдуть на навчання старшої доньки-студентки та сина-старшокласника. Незважаючи на труднощі, ми ніколи не скаржилися — головне, щоб у родині був мир і здоров’я.
Але недавно нас здивували родичі з села. Свекруха разом із внучкою Василиною приїхали без попередження, заявивши, що поживуть у нас, доки дівчина вступатиме до університету. Я намагалася пояснити, що місця в нашій квартирі немає, але свекруха лише відмахнулася:
— Постелиш нам на кухні.
Мені ледь мову не відібрало. Чоловік, хоч і добрий, не може відмовити матері, тому свекруха з Василиною оселилися в нас. Минуло вже два тижні, а вони й не думають переїжджати. Ба більше, вони ще й скаржаться:
— Тут у вас дихати нічим, така спека, — бідкалася свекруха.
— А їжа у вас якась незвична, зготували б щось нормальне, — додавала Василина.
Я киплю від злості, але чоловік постійно намагається загладити ситуацію. Я навіть ходила до церкви молитися, щоб Василина не вступила і вони поїхали додому.
Що робити в такій ситуації? Здається, вони й не думають залишати нашу квартиру, а я вже не можу це терпіти.
