– Відчепися від мене! Я не обіцяв одруження! І взагалі, можливо, ця дитина навіть не моя! – говорив Віктор Валентині, швидко збираючи свої речі.
А вона стояла, не вірячи своїм вухам. Це був той самий Вітя, який колись зізнавався їй у коханні і носив на руках?
Той самий Вітя, який називав її коханою і обіцяв золоті гори?
Зараз перед нею стояв чужий, дещо збентежений і злий чоловік…
Валя плакала цілий тиждень, проводжаючи Вітю в минуле. Та, зрештою, через свій вік – їй було вже тридцять п’ять – і через своє звичайне, непомітне виглядання, вона вирішила, що треба народити дитину.
Валя народила дівчинку – Машу. Дівчинка була спокійною, без зайвих проблем і ніколи не доставляла матері клопоту.
Валя піклувалася про свою доньку, але видно було, що вона не відчувала до неї справжньої материнської любові. Вона її годувала, одягала, купувала іграшки – але обійняти, погуляти разом чи просто приголубити – ні, цього не було.
Маленька Маша часто просила маму погратися, але Валя постійно відмовляла: то зайнята, то втомлена. Так і не з’явилася в її серці материнська прив’язаність…
Коли Маші виповнилося сім, сталося несподіване – Валя познайомилася з чоловіком.
І не просто познайомилася – вона привела його додому! Все село одразу ж почало обговорювати, яка Валя необачна.
Чоловік був чужий, не місцевий, без постійної роботи, неясно, де йому жити!
Валя працювала в магазині, а він допомагав розвантажувати товар.
Саме так і почався їхній роман.
Невдовзі Валя запросила цього чоловіка жити до себе.
Сусіди не могли припинити пліткувати – жінка привела когось додому! – обговорювали вони. Про дитину маленьку б подумала, говорили.
Але Валя не звертала на це увагу. Вона відчувала, що це її останній шанс знайти жіноче щастя…
І незабаром думка людей щодо цього мовчазного чоловіка почала змінюватися.
Будинок Валентини потребував ремонту. Ігор, так звали її новецього обранця, почав лагодити все – почав з ґанку, потім ремонтував дах, паркан. Кожного дня він щось робив, і дім ставав кращим.
Люди почали звертатися до нього за допомогою. А він відповідав:
– Якщо ви старі чи зовсім бідні, я допоможу безкоштовно. Якщо ні, тоді плати грошима або продуктами.
Валя мала город, але не мала корови. І тепер у їхньому холодильнику з’явилася сметана, молоко та масло.
Ігор був майстром на всі руки. І з ним Валя справді змінилася – стала красивішою, лагіднішою, пом’якшала.
Навіть до Маші ставилася краще, почала усміхатися, і виявилося, що у неї є ямочки на щоках…
Маша росла, ходила до школи. Одного разу, сидячи на ґанку, вона побачила, як Ігор працює, потім пішла до подруги. Коли ж вона повернулася додому, на дворі її чекав сюрприз.
У дворі стояли гойдалки.
– Це мені? Дядько Ігор, ви це зробили для мене?! – запитала Маша, не вірячи своїм очам.
– Так, тобі, Машенько! – відповів Ігор із усмішкою.
Маша сіла на гойдалку і почала гойдатися. Вона була щаслива, як ніколи.
Ігор став не лише її опорою, а й наставником. Він готував сніданки, обіди, навчив Машу готувати і накривати столи.
Він супроводжував її до школи, розповідав історії з власного життя – як доглядав свою матір, як продав квартиру, щоб допомогти їй.
Навчив Машу рибалити, ходити на річку і чекати на кльов.
А влітку Ігор купив Маші велосипед і вчив кататися.
– Ігоре, вона ж дівчинка, – бурчала Валя.
– Вона має навчитися! – відповів Ігор.
І на Новий рік він подарував Маші ковзани. Вечором вони разом святкували, сміялися і веселилися.
А наступного ранку, Маша, знайшовши ковзани під ялинкою, не могла стримати радості.
– Ковзани! Ура! У мене є справжні ковзани! Спасибі вам! – раділа Маша, сльози щастя катилися по її обличчю.
Після цього вони з Ігорем пішли на річку, очищали лід і вчилися кататися.
Всі ці моменти з Ігорем стали для неї незабутніми. Коли Маша виросла і поїхала навчатися до міста, він не залишав її – привозив продукти, підтримував у важкі моменти.
Він був з нею на випускному, на її весіллі, і навіть став дідусем для її дітей. Він ніколи не припиняв любити її, як рідний батько.
І коли його не стало, Маша разом із матір’ю з великим болем прощалася з ним.
– Прощай, татку… Ти був найкращим батьком, і я завжди буду тебе пам’ятати… – сказала вона, важко зітхнувши.
Ігор залишився у її серці назавжди – не як вітчим чи дядько, а як справжній батько…
Бо іноді батьківство – це не про того, хто народив, а про того, хто виховав, хто був поруч у найскладніші моменти життя.
